У нього був вибір – продовжити навчання в духовній семінарії чи Дніпропетровському обласному фізико – математичному ліцеї . Вибрав друге. Проте, ані священником, ані математиком не став. А почав писати пісні та музику і став бардом.
Нещодавно на фестивалі сучасного молодіжного мистецтва, котрий проходив в Павлограді, Олесь Дейна став переможцем у номінації «Авторська пісня». Після спілкування із ним, я зрозуміла, що це особистість неординарна із дуже цікавим світоглядом і , як мені здалось, чиста і правильна…
– Як почалось твоє поетично – музичне життя. Що ти пам’ятаєш про це. Що вплинуло на твоє захоплення музикою. І взагалі розкажи про себе.
То дуже цікава, але коротка історія. Все почалось,напевне , із того, що якось моя мама на першу зарплатню (то вона мені про це розповідала) купила собі гітару. Інструмент Ленінградського заводу коштував 18 рублів 50 копійок. Це була гітара зі зменшеною декою. Такий собі жіночий варіант похідної гітари. А її батько, наш дід Григорій, сказав: «Якщо побачу, що ти на ній тринькаєш, я тебе не тільки ременем, а й палицею почастую».
Ну вона тоді закинула гітару на горище і там вона лежала. А потім, коли ми переїхали в Павлоград, то мати забрала із собою гітару і вона так лежала, лежала…
А якось наречений старшої сестри взяв гітару, налаштував її , почав грати і нас із братом потроху навчав . Завдяки йому, ми дізнались про творчість таких груп, як «Чиж», «ДДТ», «Єгор Лєтов». Знайомство із роком було цікавим. І далі історія цієї гітари перейшла в мої руки. Я тягав її в усі компанії.
Одного зимового вечора ми йшли на святкування Нового року і я так послизнувся біля 9-ї школи і як гепнувся. А гітару ніс на спині і вона мене врятувала, бо я упав на спину і міг би пошкодити хребта. Гітара , на жаль, сильно тріснула і зламалась. Як я не намагався її полагодити – не вийшло. Взагалі то вона дуже стара була і гриф був покручений. І тому я зібрав торхи грошей, поїхав до Дніпропетровська і купив собі нову гітару. А мамина гітара відправилась на жертовне полум’я.
Сталось так, що я одночасно взяв до рук гітару і почав пробувати себе і як композитор, і як поет. Тоді мені було років 14 . На гітарі мене ніхто не учив грати. Я був самоучкою. А уже потім пішов до вчительки Наталії Станіславівни, велике їй спасибі, і два роки навчався грі на гітарі.
А народився я в Якутії, в селі на річці Колима. Батьки мої поїхали туди із селища Брянка, Донецької області. Коли моя мама була вагітна мною, то слухала класику. Може від того у мене тяга до музики. У нас було багато платівок. А батько слухав цілком протилежну музику – «шансон».
Коли мені виповнилось три роки , ми приїхали до України. Із 6 років я потягнув батьків у церкву, а вже через півроку набиралась група до церковної школи і я туди пішов . Навчався там 8 років. Коли закінчував недільну школу, то у мене був вибір – або йти до духовної семінарії , або до обласного фізико – математичного ліцею. Пішов до ліцею.
– Про що були твої перші вірші, перші пісні. Як ти їх оцінюєш зараз?
Відверто кажучи, перша моя творчість мене не влаштовувала. Пісні були досить різнопланові – героїчні , про кохання , природу, війну,боротьбу, честь і благородство, сучасний світ який він є і яким він може бути. Але більшість із цих пісень я знищив. Так уже вийшло. Знаєш, коли починаєш писати і у тебе в голові вихор всяких думок, переживань.. .
Це ще юність, коли прагнеш чогось незвичайного, містичного. Писав і про усіляких демонів . Щось на кшталт Рамштайна , перекладеного на українську чи російську мову. Це були пісні абсолютно не навантажені змістом і тому потім я перейшов до іншої творчості, яку можна назвати більш роковою. Це вже щось більш наближене до текстів «Арії», якою я тоді захоплювався.
– Як відбувалось твоє становлення як барда? Що на це вплинуло? Хто були твоїми першими слухачами? Перша сцена…
– Перші виступи були в ліцеї, біля вогнища . А навчався я в обласному, відомому на всю Україну, ліцеї-інтернаті фізико-математичного профілю. І перші сцени були там.
Потім, коли закінчив ліцей, я якраз тоді познайомився із павлоградськими хлопцями , друзями мого брата. Це були починаючі музики. Грали вони рок, метал. Всі ми були молоді і прагли великої слави.
Тоді ми створили метал-групу «Істерія» . Це було у 2007 році. Виступали на різних концертах. Але то теж не завжди були вдалі пісні , виступи. Співали рокові версії нерокових пісень. Наприклад, «Прекрасное далеко», співали мої авторські пісні. Зараз я їх не співаю. Зараз вони виглядають морально-застарілі. Але на той час,для мене то була вершина творчості.
Виступали ми не дуже довго. Хотілось високої якості, а апаратура, звукорежисура не відповідала цим критеріям. Потім група розпалась. Першим із неї вийшов я. Мене не влаштовували вимоги, які до мене ставились. Почали переходити до брутального співу металу, а це велике навантаження на голос. Це треба кричати голосно із неймовірним надривом . Я просто зрозумів, що фізично це не витягую.. І потім десь рік я відновлював голос. Заспокоювався. Група розпалась.
– Яка тематика твоїх пісень зараз? Чи змінилась вона із часом ?
– Я взагалі намагаюсь писати на різну тематику. Людина я така, що от мене щось зацікавило і я намагаюсь цю тему розвинути, докопатись до якогось зерна і коли я отримую відповідь, то переключаюсь на іншу тему. І тому пісні у мене всі досить різнопланові . Намагаюсь писати у дещо міфічному стилі, бо вважаю,що справжній не той світ, який ми бачимо, а той, якого ми торкнутись не можемо, але відчуваємо. А міфічне воно якраз звертається до нематеріального.
Будую картинку світу за допомогою пісень. Намагаюсь доповнювати, якщо відбуваються якісь зміни. Це все на рівні відчуттів. І тому важко сказати що це правильна картинка, бо кожен бачить якусь свою часточку. Але то моя картинка.
Зараз в мене почали народжуватись інші пісні . Вже більш бардові. Для мене вони більш чисті чи що. Вперше в мене з’явилась тема Бога. Не як чогось несправедливого,а звернення до Бога, як до батька. Такі пісні для мене дуже дорогі.
– Хто чи що вплинуло на твоє подальше становлення , як творчої особистості
– Я вирішив, що потрібно розвиватись творчо. А для цього потрібне спілкування із творчими людьми. Я познайомився із павлоградським Письменницьким Домом «Дивосвіт». І його керівники Олександра та Георгій Люлько подарували мені дуже багато цікавих ідей, багато цікавих вечорів.
Це була та перша сцена на якій я ділився щойно написаними ще не повністю готовими , не відпрацьованими піснями. Це було необхідно для того, щоб напрацювати якийсь багаж. Для того, щоб потім вміти це самому оцінити. Наскільки якісно ти це зробив. І перші мої творчі вечори були саме за допомогою Письменницького Дому «Дивосвіт» .
Потім я прийняв участь в обласному конкурсі «Молода муза» у 2011 році. Там я познайомився із прозаїками. І уже у 2012 році мене запросили до літературного об’єднання . Там дуже цікаві люди, цікаві зустрічі, цікаві ідеї, котрі потім переродились у пісні. Декотрі з них у невеличкі замальовки. На великий формат мене якось не тягнуло. Письменник із мене напевне не вийде.
Дуже багато чому потрібно навчитись. Дуже я звик виношувати все довго для того, щоб вилити все це у коротку чи то пісню, чи невеличке оповідання.
– Які професії ти опанував у житті? Адже творчість – то хобі. А потрібно заробляти на прожиття?
Спочатку підпрацьовував на будівництві разом із батьком. А потім вирішив: ну що ж це таке, хлопець росте, а дружини навіть на горизонті не вимальовується. Хочеться мати сім’ю,житло. А для цього потрібно мати роботу. Все просто в житті влаштовано.
Перша моя офіційна робота була в покерному клубі . Я працював круп’є. Це нічне життя. Робота не із приємних, але платять… Потім ця робота стала неофіційною, бо це ж підпільний бізнес. Там я пробув 3 роки. Дуже важко при такому житті займатись творчістю. Багато бруду на собі приносиш. Важко адекватно сприймати світ.
Я навіть відчув у собі якусь агресивність. Вийти із цього трохи дратівливого стану мені дуже допомогла моя кохана Аня. Вона мені допомогла також кинути палити . У цей час почали народжуватись і невеличкі оповідання, замальовки. Зараз працюю на шахті електрослюсарем. Здавалося б, що робота не творча. Але це, дивлячись з якої сторони подивитись…Дивлячись як підходити до виконання роботи.
– Перші перемоги.
– Я б не сказав, що це перемоги. Винагороди – так. Винагороди були за прозові твори. В пісенних конкурсах я участі не приймав. І лише у Павлограді приймав участь у двох пісенних конкурсах – у 2013 році і останній конкурс у 2014 році, коли мене запросили на фестиваль молодіжної пісні. Я виконував три пісні. Серед них вороги-брати. Цей вірш був написаний ще у 2011 році , але дуже влучно відображає події, які відбуваються зараз. Не хочу здатись пророком, але не тільки у мене, а й у моїх друзів було передчуття , начебто буде війна , але я ніколи не міг подумати, що війна буде вестись на нашій території. Ми собі війну бачили зовсім по-іншому. Але чим більше на нас тиснуть зовні, тим більше ми об’єднуємось. Все – таки, працює старий закон, коли загроза об’єднує людей. Будемо сподіватись, що не лише загроза нас об’єднає.
– Які творчі плани?
– Дуже мрію навчитись грати на бандурі. Мені уже навіть декілька людей сказали, що тобі гітари замало. Тобі потрібна щось більше – бандура.
Мрію іще поїхати на Західну Україну . Хочу глибше вивчити ту частину нашої країни . Хочу відвідати Карпати, побачити замки, подихати чистим повітрям. І звичайно, придбати бандуру. На бандурі гратиму українські думи. Цей стиль мені дуже подобається.
Я вважаю нашу творчість народну трохи сумною. Хоча дуже багато пісень загубились. Те що народ запам’ятав, те що встиг запам’ятати, те і доходить до нас. І хочеться звичайно чогось нового.
Я вважаю, найкращим поєднанням народних стилів із відтінком сучасного – щось середнє між роком і металом. Тоді виходить щось не надто важке, мелодійне і має енергетичну силу. І якщо поєднати це народними інструментами, народним стилем виконання , як це зробила , наприклад Група «Схід сонця», «Кому вниз», то виходить дуже цікавий витвір, який і сприймається по-новому і в той же час западає глибоко, бо є пам’ять предків, крові, роду.
– Чи є у тебе взірці, кумири, котрим ти хоті в би наслідувати?
Є постаті , творчістю яких я захоплююсь, але наслідувати не було ніколи бажання. Хоча в років 15-16 думки такі були . Але потім я зрозумів, що як би ти не намагався когось наслідувати, ти будеш лише наслідувати. Краще шукати себе . І це набагато важче. Коли у тебе багато потужніх прикладів – як Тарас Шевченко,Леся Українка, то дуже важко зробити щось нове, бо це більше вражає. Ти до них ніколи не дотягнеш.
Я взагалі прийшов до висновку , що треба просто робити свою роботу . Намагатись зробити її максимально якісно. Головне посіяти ідеї, які ти вважаєш найчистішими, в інших людях.А коли прийде час, то насіння проросте.
