«Іван заходив у бій першим, а виходив — останнім»: 27-річний хлопець з Павлоградщини віддав життя за Україну

4889

Усміхнений, активний, позитивний. Наче зірка, що яскраво засвітила перед падінням. Про життя 27-річного Івана Бущука можна було б написати книгу, або зняти фільми — стільки всього він встиг. Але трагедія в тому, що ще більше — не встиг.

27-річний Іван Бущук із села Карабинівка, що на Павлоградщині, обрав шлях військового. З 2014 року він брав участь у бойових діях спочатку як доброволець, потім — кадровий військовий, а 24 лютого, не вагаючись, став в авангарді українських військ в найтяжчий момент. Офіцер, командир роти 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, він загинув на Луганщині, під м. Золоте (Сєвєродонецький район). Це сталося 24 квітня 2022 року.

Павлоград.dp.ua поспілкувалася з батьком героя — Олександром Бущуком. Чоловік і сам брав участь в обороні Київщини, а зараз займається волонтерством. Днями він знову повернувся з Донеччини, куди відвозив необхідні речі для хлопців, які сьогодні воюють у найгарячіших точках цієї страшної війни.

Олександр Бущук

«Я їду туди — на війну»

З дитинства Іван був непосидючим, активним хлопцем. Завжди поряд з батьком — на роботі, по господарству. Хлопця добре знали у селі, а  з початком АТО про нього дізналися і в Дніпрі, і в Києві. В соцмережах Івана — фото з відомими українськими військовими, політиками, журналістами.

Він багато подорожував, спілкувався. Гроші витрачав на різноманітне спорядження і, як тільки видавалася можливість, їхав на Донбас допомагати добровольчим формуванням.

«Я його вмовив поступити в аграрний університет. Влітку він мовчки збирав свої військові речі в рюкзак. Я питаю: «Куди ти їдеш?». «Я їду туди, на війну». Я тільки хотів його відмовляти, а він: «Батько, стоп. Я угоду витримав, пішов навчатися, а зараз три місяці літа, це мій особистий час, я чим хочу, тим і буду займатися. Нічого мені не говори», — розповідає Олександр.

Син допомагав батьку з фермерським господарством

«Іван заходив у бій першим, а виходив — останнім»

Вдома у Бущуків — справжній музей. Там є «броніки»  автографами зірок, таблички з Пісків, табличка з назвою Київського проспекта в Донецьку.

«Колись Іван там був з розвідкою і знайшов цей вказівник. Він привіз його додому. Кореспондентка з Києва просила віддати його в музей АТО, але Іван не віддав. Мріяв, що колись ця табличка повернеться в Донецьк», — розповідає батько.

Саме під час роботи у розвідці Іван Бущук брав участь у спецоперації по затриманню і вивезенню з окупованих територій Цемаха — єдиного затриманого, який може бути причетним до справи по збиттю цивільного літака MH17. Контрольовані Росією бойовики збили літак «Малайзійських авіаліній» над Донецькою областю 17 липня 2014 року. Тоді загинули 298 людей. Одним з ключових свідків у цій справі є громадянин України Володимир Цемах, якого українські розвідники затримали на окупованому Донбасі влітку 2019 року, а суд взяв його під варту. В рамках масштабного обміну полоненими Україна видала Цемаха росії.

Іван закінчив військову кафедру в  Дніпровському національному університеті залізничного транспорту і здобув досить рідкісну спеціалізацію — підрив мостів і залізничних комунікацій. Свої знання він встиг застосувати — разом з побратимами підірвав міст, через який мала йти вража техніка.

Загалом Іван був природжений військовий, розбирався і у техніці, і у тактичній медицині.

«Донька в мене лікар. А Іван сам навчався, він був досить хладнокровним, не боявся крові», — розповідає батько і показує відео, як син надає допомогу пораненому бійцю.

Іван і сам отримав осколкове поранення вже після початку вторгнення рф у 2022 році Лежав в лікарні, але потім знову став у стрій і поїхав на Луганщину.

«Іван заходив у бій першим, а виходив — останнім. Так він і отримав поранення. У селі під Кремінною він вивів усіх, залишивши шість людей і БТР. Вночі росіяни почали «розбирати» (обстрілювати) село. Хлопці пригнули у «беху», а їх почав розстрілювати танк. З початку танк збив гусінь, наші вискочили, а танк продовжував стріляти. Три осколки потрапили Івану в шию. Вони залишилися там назавжди», — розповів Олександр.

Взяв позивний на честь свого села

«Він міг взяти позивний будь-який, але вибрав — Карабін. Бо він родом з Карабинівки, і він взяв відповідальність. Я знав, що він ніколи не зганьбить карабинівців», — каже Олександр Бущук.

Останню машину Івана — джип з номерами «КАРАБІН» — залишили його друзям-військовим. Саме вони дістали його тіло з позиції.

Зараз ім’ям Івана Бущука в селі назвали вулицю, на який він виріс і де він зараз похований.

Івана поховали у рідному селі. Фото: Юрій Тинний

Він знав, що загине, щось відчував — навіть вказав місце, де його поховати. Загалом його історія сповнена містики. І зараз він приходить у снах до родичів, каже якісь важливі особисті речі…

«Всі ті кіношні вибухи…смерть, дуже мало схожі на сьогоденну трагічну правду війни…Вибухи, кров, рани, смерть, пожежі, зруйновані будинки, страждання і сирітство – це все, наш народ переживає зараз і насправді…і за це все, ми платимо страшну ціну. Ціну свого життя!» — написав Іван на своїй сторінці у Фейсбуці. Це уривок з його останнього посту, за тиждень до смерті.

У книзі Михайла Ухмана «Люди волі: шляхи на війну» є розділ про Івана Бущука. Там він розповідає, як у юним допомагав сестрі в госпіталі. Дещо з побаченого він запам’ятав назавжди — поранені хлопці з відірваними кінцівками, смерті і біль. Але це не налякало хлопця, а ще більше мотивувало допомагати країні. Розділ про Івана закінчується такими його словами:

«Я не знаю, що чекає мене в майбутньому, коли і як закінчиться війна. Але мій вибір свідомий. І я сподіваюсь, що майбутні покоління колись прочитають цю розповідь і зрозуміють: Україна — понад усе!».

Зараз сім’я Бущуків дуже багато допомагає хлопцям на фронті. Возить на бахмутський напрямок їжу, одяг, допомагає не тільки військовим, але і пораненим, прифронтовим лікарням.

Останнє фото з сином

Сьогодні виповнюється 9 місяців з дня загибелі Івана. Родина і всі близькі дуже сумують за цим усміхненим, щирим хлопцем. Справжнім другом. Залишається лише світла пам’ять — рідних, односельчан, бойових побратимів.

Авторка: Тетяна Волкова

Фото з соціальних мереж і сімейного архіву Бущуків