Один з павлоградців, назвемо його Андрій (ім’я змінено), прийшов проходити медичний огляд. У кабінеті лікаря йому повідомили, що він підпадає під шосту хвилю мобілізації, і через тиждень відправляється служити в армію. Так Андрію довелося залишити шахту, молоду дружину і сісти в автобус, який спочатку відвіз його у район м. Дніпропетровська.
Там хлопцям сказали, що вони будуть охороняти різні об’єкти на території області. А вже наступного ранку Андрій дізнався, що разом з кількома земляками потрапив у «бойовий» підрозділ. Після підготовки хлопці поїдуть до зони АТО.
Мобільний Інтернет та смартфон дозволяє мобілізованим спілкуватися із зовнішнім світом. Користуючись нагодою, Павлоград.dp.ua розпитав Андрія, як йдуть справи в сучасній українській армії.
Павлоград.dp.ua: Що ти відчув, коли дізнався, що тебе мобілізують? Було бажання «відкосити»?
Андрій: Ні, такого бажання не було, я розумів що мобілізували невідворотно. Хоча й віддавати «борг державі» добровільно наміру не мав.
Про те, що я відчув, навіть сказати нічого. Спустошеність, напевно. Вдома дуже багато справ і проблем, які залишаються моїй дружині, я мав бути поряд… Але знову ж таки, в мене не було вибору, тільки кидати гарну роботу і ховатись від влади, цей вибір не для чоловіків. Чоловік мусить все сприймати и приймати з піднятою головою.
Павлоград.dp.ua: Кого мобілізували у шостій хвилі? Хто ці чоловіки за професіями, який середній вік? Чи є серед них ті, хто пішов в армію з патріотичних міркувань, а не тому що призвали?
Андрій: Шоста хвиля була невдалою. До нашої частини повинні були набрати 350 чоловік, але спромоглися тільки 80 з усієї області. Але в цій мобілізації менше «аватарів» напідпитку — таких навіть не приймають до частини.
Вік різний. В основному з 28 років. Є і молоді хлопці, які вже відслужили строкову службу, є й ті що, приймали присягу ще в СРСР. Смішно слухати історії, хто як потрапив до армії… Хто за хлібом вийшов, хто на роботу крокував, одного забрали з міського пляжу. З патріотів тільки один. Він кілька місяців назад повернувся з АТО і знову вирішив повернутися.
Загалом всі гарні хлопці, і всі сумують за сім’ями та дітьми.
Павлоград.dp.ua: Які умови проживання та харчування?
Андрій: З умовами проживання і харчування — по-різному. Ми за місяць змінили три частини. В Дніпропетровську було більш-менш задовільно, хоча довелося багато речей купувати. Ви не повірите, але щоб поїхати на стрільби, ми самі купували мішені.
Зараз нас закинули в інше місто, в частину, яка вже зо три роки була покинутою. Її вже навіть встигли продати.
Про те, в якій антисанитарії для нас готують і говорити не хочу… Нудить, намагаємося менше їсти у їдальні.
Павлоград.dp.ua: Чи дають мобілізованим той рівень підготовки, який потрібен для того, щоб вижити на війні?
Андрій: З підготовкою ще гірше. В першій частині ми відпрацьовували стройовий крок та військове привітання. В другій навіть цього не було, зранку до вечора ми були покинуті напризволяще, навіть денний розклад нас не обходив. Тільки зараз нам пояснили, що програми навчання для нас немає. Про стрільби годі й говорити. Довелося йти на військовий злочин, а саме — невиконання наказів. Ми три дні не звертали на офіцерів уваги, доки вони не згодились проводити хоч якісь польові навчання. Але знов-таки, в покинутій частині нульова матеріальна база. Нам здається, що вони й самі не знають, навіщо нас привезли і що тепер робити.
Павлоград.dp.ua: Як ти вважаєш, чи потрібно чоловіку пройти це випробування армією?
Андрій: Це важке запитання. Я ж не хотів йти до армії, і я досі не знаю, як відноситись до цієї війни. Адже всі розуміють, що на ній просто заробляють гроші. А з середини розумієш це ще краще, бо бачиш своїми очима. Звісно, армія — це гарний іспит для кожного, але війна… Такого я не побажаю нікому. В нас немає вибору, тому ми спокійні, ми не осоромимо країну і будемо гідно нести службу.
Павлоград.dp.ua: Ти вже написав кілька віршів про армію. Процитуй, будь-ласка.
Андрій: Так, я дійсно написав декілька віршів, і це один з плюсів військової служби. Бо я вже давно не писав і мені не вистачало натхнення… На жаль, хорошого в цих віршах мало.
Стране не нужны, живые герои,
Двухсотый для власти намного милей.
И сидя в казарме, мы, словно помои,
Вкушаем цветастые речи «звездатых» парней.
Полроты в санчасти, разбитые ноги,
Нам лечат зеленкой и прочей х*рней.
Ведь в плане министра, в АТО все дороги
Должны проходить мы лишь строевой.
По плану учёбы лишь плац да зубрежка.
Устав, тупорылый, учи наизусть!
Но чем он поможет при первой бомбежке?
В окопы с оркестром я как-то не рвусь.
Нас дома ждут семьи, и им не расскажешь,
О том, что мы скоро идём воевать.
«Не бойся, родная», — с улыбкою скажем,
Нам с каждым днём легче становится врать.
И страшно от мысли, что просто смирился.
Страна отправляет тебя на убой.
С нулем подготовки, с семьёй не простился.
И в сердце какой-то холодный покой…
Бесіду вела Таня Волкова
