Воскобойник Дар’я, Дмитро та маленька Маргарита — на перший погляд, звичайна родина, проте за їхнім оптимізмом та посмішками ховається надскладна робота волонтерів. Після початку повномасштабного вторгнення, коли Павлоград став приймати людей з гарячих точок, вони зрозуміли, що хочуть зробити все що в їхніх силах, аби якомога швидше настала перемога. Так би мовити: «Маленькими кроками до великої мети».
Все починалося з видачі підгузків та каш для малят. Спочатку робили це просто у своєму будинку, а потім Дар’я та Дмитро почали за власні кошти винаймати спеціальне приміщення, аби мати змогу допомагати ще більшій кількості людей.
Як почати свій шлях волонтера, де брати сили, хто може отримати допомогу — на ці та інші питання відповіла Дар’я Воскобойник в інтерв’ю Павлоград.dp.ua.
Розкажіть, будь ласка, як минув ваш ранок 24 лютого 2022 року, які думки у вас були на той момент?
Напевно, це саме той день, який закарбувався на все життя, по секундах. Ми з донечкою збирались до садочка, і тут телефонний дзвінок від рідних: «Війна, ти чуєш?! Війна!!!». Звичайно, я не повірила і вирішила, що це якийсь дуже невдалий жарт, але телефонний дзвінок від вихователя дав точно зрозуміти, що почалася війна. Швиденько починаєш всім телефонувати з невірою в ці новини, і все ж таки надією, що це якийсь жарт, і ось-ось все стане на свої місця. Емоції брали верх над розумом. Великий страх… Ти дивишся в очі своєї дитини, і просто град невпинних сліз. Ти не можеш навіть в голос промовити дитині, чому ти плачеш, що сталось, та чому ми не їдемо до садочка. Вже заспокоївшись, ми увімкнули телевізор і почули слова: «Ми об’єднались, щоб більше, швидше інформувати населення».
Коли ви вирішили, що хочете допомагати людям?
Рішення не було! Мій чоловік — учасник бойових дій 2014 року, брав участь у виконанні різних складних бойових завдань. Після його повернення додому, ми допомагали його знайомим хлопцям, які залишились служити по контракту. Хочу зазначити, що чути, що десь іде війна, і відчути це на собі — це дуже різні речі. На жаль, я це зрозуміла пізно, тому активно почали долучатись до допомоги постраждалим вже після 24 лютого 2022 року…
Найперше, що ми почали робити, це активніше допомагати військовим. Наприклад, чоловік з братом ремонтували військові машини, а також готувати автомобілі для передачі на фронт. Я ж в цей час все більше почала стикатись з потребами родин переміщених осіб. Спочатку ми допомагали чисто від себе, чим мали. А потім я зрозуміла, що запитів ставало все більше, і самотужки впоратись було вже неможливо.
Мені найбільш до душі була категорія родин з маленькими діточками, тому що ми всі знаємо, які кошти необхідні для забезпечення базових потреб дитини (підгузки, суміш, каші та таке інше). Тому я почала займатись пошуками всього необхідного задля того, аби хоча б трошки полегшити життя родин, які покинули свої домівки.
Що є вашим натхненням у цій справі?
Мабуть, жага до перемоги. Мені здається, якщо ми всі об’єднаємось і станемо одним цілим з фронтом, будемо робити все по максимуму, все, що в наших силах, то весь світ зрозуміє, яку помилку зробили наші вороги. Для мене дуже важливо те, що я маю шалену підтримку від моєї родини та друзів. Вони завжди на підхваті, завжди готові працювати.
З яким труднощами ви зіткнулися під час роботи волонтером?
Насправді як таких труднощів і не було. Всі волонтери дуже відкриті до співпраці та готові допомагати в будь-який час. Хоча зараз мій ворог – це саме він. Його так мало, а планів на день так багато.
Я дуже хочу подякувати своїй команді, без них нічого б і не було. Процес завантаження, розвантаження, розв’язання питань з транспортуванням, складання списків та інші складності – це долається завдяки їхній підтримці.
На вашій сторінці в «Instagram» багато постів присвячено саме родинам, яким ви допомагаєте. Чи могли б ви поділитися історіями людей, які вам найбільше запам’яталися?
Питання дуже складне для мене, адже кожна сім’я — особлива. Хочеться розповісти, напевно, за кожну родину. З багатьма у мене дуже тісний зв’язок. Я знаю, який розмір підгузків треба кожній дитинці, який номер суміші, які в них потреби, і які особисті травми. Найстрашніше — це те, що з гуманітарною допомогою більш-менш можна розв’язати питання, а от з внутрішнім станом — ні. Багато родин втратило майно. Хтось протягом двох років не бачив своїх рідних, бо хтось з них виїхав за кордон, а хтось — залишився на окупованій території та не в змозі виїхати по тім чи іншим причинам.
Як люди, що потребують допомоги, можуть її отримати? Що для цього потрібно, і куди можна звернутися? Чи може отримати вашу допомогу певна категорія мешканців Павлограду, чи наразі ви працюєте саме з внутрішньо переміщеними особами та військовими?
На цей час ми допомагаємо як ВПО, так і місцевим мешканцям, які цього потребують. У багатьох є мій особистий номер телефону, також можна написати в будь-яку соціальну мережу, де я по максимуму намагаюсь всім відповідати.
Зараз ми більше допомагаємо новоприбулим родинам та віддаленим від міста селам. Стосовно військових — вони для мене на першому місці, завдяки їм у нас є можливість жити в більш-менш нормальних умовах.
Хочу поділитись з вами історією. Була велика видача допомоги, і під час неї до мене приїхав знайомий мені військовий волонтер. Я зупинила видачу і попросила людей дати мені 15 хвилин аби просто обійняти та поспілкуватись з ним, і всі мене відпустили. На щастя, навіть ніхто не сперечався.
Як можна стати волонтером? З чого краще почати?
Насправді волонтер — це таке цікаве слово для мене! Тому що зараз кожен, хто допомагає вже є волонтером, і не важливо, що саме ви робите. Хтось донатить військовим, хтось пече пиріжки для них, хтось сам виростив картоплю і приніс на пункт, аби передати її нашим хлопцям. Нас всіх об’єднала одна біда, і у всіх нас є одна мрія. Треба робити маленькі кроки, які з часом будуть ставати все більше і більше.
Нам відомо, що у вас є маленька донечка, розкажіть, чи допомагає вона вам у вашій роботі, чи може каже що хоче бути у майбутньому як мама?
Маргариті зараз 6 років, і вона вже справжній волонтер! Наша дівчинка фантастична, розумна та цікава, вона наповнена неймовірною жагою до перемоги. Коли в неї питають хто вона, вона з гордістю всім каже що вона — українка, і в цих словах відчувається сила духу нашої родини.
Маргарита допомагає в фасуванні продуктових наборів, присутня на всіх видачах, і їй це дуже подобається. Пишаюсь своєю дівчинкою і вдячна їй за розуміння. На майбутнє в неї великі плани, і ми будемо по максимуму підтримувати її в усіх її рішеннях так, як зараз вона підтримує нас.
Донечка дуже радіє, коли в нас зустрічі з матусями й діточками, вона наповнена енергією, всіх завжди чекає, всім допомагає. Хочу зазначити, що наші діти дуже швидко подорослішали й розуміють все, що відбувається. Інколи я навіть відчуваю провину за те, що могла б більше часу приділяти іграм з донечкою та сімейним розвагам, проте Маргарита каже: «Мамо, після перемоги все встигнемо».
Що ви зробите в першу чергу після перемоги у цій війні?
За час війни в мене з’явилось дуже багато знайомих волонтерів та військових, і з багатьма ми товаришуємо на постійній основі. Я просто буду чекати всіх до себе в гості, а також їздити сама по всій Україні. Це буде Київ, Пирятин, Полтава, Ужгород, Миколаїв, Херсон, Львів, Дружківка… вся-вся країна.
Інтерв’ю підготувала Софія Деряга, фото авторки
