Коли починають стріляти, вони ховаються у погребі, сидять у підвалах. Їх діти бояться літаків, солдат. У них нема світла, води, зв’язку…
У Слов’янську Олена прожила понад 30 років. Зараз із трьома малолітніми дітьми (двоє із них – племінники), вимушена була покидати житло і тікати в Павлоград до тітки. В Слов’янську у неї залишились батьки, брат, родичі. Каже, що, начебто, чоловіків на блокпостах бойовики не випускають. А тому забрала братових дітей, взяла документи, найнеобхідніші речі, без копійки грошей вимушена була тікати.
Олена розповідає, що зараз в її рідному місті багато будинків зруйновані. Розгромлений також і фарфоровий завод, на котрому вона працювала. Тепер залишилась без роботи, без грошей. Адже навіть отримати допомогу на дітей чи пенсії теж неможливо – банкомати не працюють. Частково розгромлений Хлібзавод . Дуже погано постачається хліб. В місті процвітає мародерство.
Останні дні сім’я із дітьми вимушена була жити у підвалі. Чимало людей живуть у погребах, у підвалах. Адже вогневі позиції бойовиків знаходяться у житловому секторі. Хто звідки стріляє- невідомо. Люди по вулицях бояться ходити. Зруйновано чимало і житлових будинків. Якщо ще трохи постріляють – міста не буде. Сумно розповідає Олена.
Самопроголошений же мер Слов’янська людям, у котрих зруйноване помешкання, радить зламувати замки у покинутих кватирах і заселятись туди.
«Із Слов’янська я звернулась до павлоградського осередку ВО «Свобода» і вони посприяли тому, аби ми змогли приїхати в Павлоград. Я спочатку виїхала до Ізюму , «Свободівці» зв’язались із мером Ізюма і той виїхав власним автомобілем до потяга, і забрав мене з дітьми. В Ізюмі мені дала прихисток одна сім’я. А наступного дня рейсовим автобусом приїхали до Павлограда», – розповідає Олена,- більшість людей тікають на Україну , але є й такі, хто їде в Росію, у кого де є родичі, туди і тікають. У мене теж є родичі по батьковій лінії у Росії, але я туди не хочу».
Поїздку до Ізюма для біженців організувала церква Слов’янська на кошти благодійного фонду. Разом із тим, як розповідає Олена, в місті залишається ще досить багато людей. У них нема грошей, щоб виїхати. У кого є транспорт, то нема пального – не працюють заправки.
В Павлограді Олені дали 20 талонів на харчування. На четверо чоловік на день іде по 4 талони. Товариство Червоного Хреста принесли речі. Запропонували роботу листоношею. Пообіцяли виплатити соціальну допомогу.
Але залишатись тут надовго вони не планують. Хочуть поїхати до родичів на Волинь. Кажуть, що там у селі є пустий будиночок. Поживуть там тимчасово, адже не полишають надію повернутись у рідний Слов’янськ.
В Павлограді сім’я живе уже тиждень. Кажуть, що ніяк не звикнуть до того, що тут можна вільно гуляти на вулиці. І кожен раз, коли чують салюти у місті, бояться і ховаються…