Після повномасштабного нападу росії на Україну в Павлоград переїхали, без перебільшення, десятки тисяч людей. Багато з них — фахові спеціалісти, люди з активною життєвою позицією. Серед приїжджих — Тетяна Шик з Бахмута. Там вона керувала дев’ятьма ОСББ, брала участь у проєктах з ремонту будинків… Але війна перекреслила усе минуле життя. Зараз Тетяна живе у Павлограді та вже взяла в управління два будинки-ОСББ. А ще — очолила Раду з питань внутрішньо переміщених осіб.
З якими проблемами стикаються переселенці, та в якому напрямку треба рухатися місту і державі у сфері роботи з ВПО — Павлоград.dp.ua запитав у Тетяни під час інтерв’ю.
Війна. Початок
Бахмут останні 10 років був прифронтовим містом. 6 липня 2014 року українські військові уперше визволили Бахмут. Тоді місто ще мало радянську назву Артемівськ. Під час другої спроби захопити Бахмут у 2023 році росія стерла його з лиця землі.
Тетяна добре запам’ятала, як почалася велика війна у лютому 2022 року:
«В ту ніч ми вже чули вдалечині вибухи, бо знаходимося географічно близько до міст Попасна, Рубіжне… Увімкнули телебачення, там вже були «Єдині новини». Ми зрозуміли ситуацію. До середини березня у місті ще люди готувалися, ходили по магазинах за продуктами. Ми готували бомбосховища,— приводили підвали до ладу. Сподівалися, що все владнається. До Бахмута приїжджали автобуси, посічені осколками. Звозили людей з Рубіжного, з Попасної. Люди приходили у важкому стані. Ми долучилися до волонтерів, несли речі, роздавали гуманітарну допомогу.
Потім, 2 квітня, у центрі міста впали декілька ракет. І 3 квітня 2022 року ми з чоловіком вже вирішили, що дітям тут не місце, і переїхали до Павлограда».
Перші вибухи
Деякий час, до середини літа, Тетяна продовжувала приїжджати до Бахмута — вирішувати справи з ОСББ, видавати гуманітарку.
«Під час такої видачі у мене в офісі люди стояли і всередині, і на вулиці, а чоловік приїхав, щоб хоч щось зібрати з роботи. Навпроти його роботи був корпус Горлівського інституту іноземних мов, який переїхав у 2014 році з Горлівки. Туди прилетіли ракети. Мого чоловіка закидало камінням. Ми думали, що і машини вже немає, бо вона стояла поруч, але пощастило. І люди, що прийшли за гуманітарною допомогою, теж попадали на землю, бо трясло так, ми думали, що ракети летять по нам», — згадує Тетяна.
А перший «приліт» по Бахмуту був ще раніше — у березні.
«З-під Волновахи наша колега з виконкому забрала загиблого чоловіка, ховали всім містом. І в ці хвилини прилетіли перші ракети — на завод. Це були вибухи, які приголомшили все місто».
«На моїх очах руйнувалися будинки, які ми робили кращими»
Тетяна виїхала, але знайомі, друзі, мешканці будинків продовжували висилати фото і відео того, як росіяни руйнували Бахмут.
«Я сама свідком не була, але на моїх очах руйнувалися будинки, які ми робили кращими. Ми втілювали у місті багато програм, проєктів, активно працювали. Бо у 2014 році Бахмут також постраждав від російської агресії, але ті руйнування не можна і порівняти з тим, що зробили зараз… Ми отримували допомогу від іноземних партнерів. У нас все було нове — і школи, і садочки. Житловий фонд отримував великі гранти. Ми робили дахи, вікна, все було заасфальтоване, з тротуарною плиткою. Було дуже гарне місто», — згадує бахмутчанка.
Будинок, в якому вона жила, пробитий снарядами. Даху немає, вікна стоять без скла. Судити по стану можна лише з відео, які знімають ворожі військові чи «воєнкори».
«Але, єдине, що нас підбадьорює, що будинок хоча б не горів. У нас центр міста історичний, місту 452 роки. Будівлі «сталінки», та ті, яким понад 100 років, мають дерев’яне перекриття і спалахують від іскор. Отак поміж згарищ стоїть мій будинок. Навпроти пам’ятка архітектури, музична школа — вона вигоріла вся. У місті нічого немає цілого взагалі».
З собою Тетяна встигла вивезти кілька ящиків документів — при створенні ОСББ люди здавали копії документів на квартири. Тепер для багатьох ці копії стали єдиним доказом, що у Бахмуті у них була нерухомість.
«Люди – це головний скарб»
Зараз Тетяна Шик консультує переселенців в рамках одного з грантових проєктів.
«Коли люди дзвонять, то окрім питань із законодавства, в них виникають такі прості питання: кому ми потрібні. Вони не знають, куди їм звертатися, вони розгублені. Люди, які дзвонять, мають такий стан, що їм потрібно надавати підтримку, а не лише консультацію. Я завжди кажу, що людей інтегрувати — а це основна задача приймаючих громад — не так просто. Треба надавати ґрунт, від якого вони будуть відштовхуватися», — розповідає Тетяна.
Велика проблема — щоб людина отримала компенсацію, її зруйноване майно повинно знаходитися на неокупованій території. Щоб спеціальна комісія мала до нього доступ.
«Більшість людей, які зверталися до мене в Павлограді, раніше проживали в Донецькій або Луганській областях. Тобто в тих регіонах, більша частина яких зараз знаходиться в окупації, або де ідуть бойові дії. Люди, що приїхали з цих регіонів, не відчувають себе захищеними. Наша задача — зробити так, щоб вони відчули, що про них дбають.
Люди хочуть жити сьогодні. Вони за два ці роки вже втомилися та бажають інтегруватися, але як це зробити, коли немає житла. Коли вони влаштовуються не на ту роботу, на яку хочуть — бо в містах, куди вони переїжджають, ця ніша вже зайнята. Дуже важко людині, яка обіймала керівну посаду, зламати себе і піти десь на іншу роботу, яка просто дає можливість існувати.
Коли буде закон, який визначає пріоритет серед зруйнованих та ще окупованих міст-фортець, коли звернуть увагу та щось придумають для того, щоб люди з Донецької, Луганської області могли відчути турботу про себе? Бо люди бажають далі жити. Але питання — де?
Я хочу, щоб наша держава зрозуміла, що люди — це головний скарб. І люди, які залишилися в Україні, які є патріотами своєї країни, вони хочуть нести користь, розвиватися, вони готові чекати й працювати в інших громадах».
Тетяна Шик зазначає, що люди не знають, чи будуть їхні міста відновлені, чи зможуть вони повернутися додому і де для них зараз дім. Люди потребують підтримки щодня — від держави, від міста, від суспільства.
