На головну Війна «Він мав вижити, про таких знімають кіно… »: сьогодні рік, як загинув...

«Він мав вижити, про таких знімають кіно… »: сьогодні рік, як загинув Сашко Ніжніковський

Остання прижиттєва світлина Саші

Справжнє братерство серед розривів мін і танкових снарядів, героїзм простих людей в окопах, атмосфера, в якій кожен більше, ніж друг і брат…  Такими були останні дні життя павлоградця Олександра Ніжніковського.


5 липня 2023 року виповнюється рівно рік, як осколок ворожої міни прошив каску і не залишив шансу на порятунок. Тоді хлопці стояли на найгарячішому напрямку — поблизу с. Дементіївка на Харківщині. Потрапили в напівоточення. Олександр загинув, рятуючи побратимів із суміжного підрозділу — йшов їм на допомогу, коли обірвався зв’язок… Яким був Сашко? Чим запам’ятається нам усім — тим, хто живе на територіях, до яких не дали прорватися російським окупаційним військам?


Я розпитала у друзів, рідних та побратимів про Сашка. Знала його особисто, тож хочу, щоб ця публікація стала вогником пам’яті і згадкою, що така людина була. Адже кажуть, що коли ми згадуємо про загиблого, у нього в потойбіччі наче загоряється свічка, і на якийсь час стає світло і тепло…


Юлія Яніна, рідна сестра:

Саша був для неї наче власна дитина. Просила у батьків братика, і у 1987 році з’явився Сашко, вона скрізь була з ним… До 7-го класу навчався в Богуславській школі, потім — в 4-ій школі Павлограда. В Західнодонбаському ліцеї вивчився на електромонтера. Працював у приватній фірмі, потім — на шахті.

«З дитинства у нього був хист до робіт з електрикою. Навіть, такий цікавий факт, що коли йому було 12 років він зробив у нас у дворі лампочку з датчиком руху. В ті часи це була дивина», — каже Юлія.

З шахти його мобілізували в АТО. Служив більшу частину часу поблизу Маріуполя. Після демобілізації поїхав до брата в Київ, займався ремонтом автомобілів.

«Він 25-го лютого 2022 року одразу пішов у воєнкомат. Були дуже великі черги… Об’їздив п’ять воєнкоматів, і лише в одному він зміг «вклинитися» в чергу і він записався добровольцем. Увійшов до лав тероборони Києва. У травні став командиром відділення», — розповідає сестра.


Сергій Шевченко — друг дитинства, військовослужбовець ЗСУ:

Сергій познайомився з Сашком в 2004 році, коли той переїхав в Павлоград.

«Гуляли в одній компанії, були спільні погляди на музику. Я грав на гітарі, він писав вірші… Дружили добре. Потім я переїхав в Дніпро, а він був в АТО, після демобілізації — поїхав в Київ. До повномасштабного вторгнення рф ми підтримували зв’язок, інколи переписувалися, бачилися, коли я був проїздом в Києві. Є що згадати…. Після нападу росії списалися 26 лютого 2022 року. Він сказав, що вже пішов у воєнкомат добровольцем», — розповідає Сергій.

Він показував відео з оборони Києва… Потім він поїхав на Харківщину…

«Коли в мене була ротація, ми виїжджали із сектора, мені подзвонили і сказали, що Саня вранці загинув.. А їхній батальйон в той день мав виходити з позицій. Був бій. Саня рятував пораненого — виліз з окопу, щоб його затягнути. Хлопця врятували, а Сашко отримав маленький уламок в голову…», — розповідає Сергій.

Каже, його друг завжди був веселим, жартував, був «на підйомі». Не боявся бути самим собою. Виконував усе, що обіцяв. Мав золоті руки… Таким його запам’ятають друзі.


В’ячеслав Кутьїн, «Бєлка», бойовий побратим:

«Познайомилися в Київській теробороні. Одразу він припав мені до душі. Були схожі погляди, інтереси… Нас дуже часто плутали між собою, бо і він, і я — рудий. Він був сміливим… Пам’ятаю, я вийшов з «бойових» трохи раніше… А він дуже просив купити йому цивільний одяг, якісь шорти і т.п. А коли сказали, що він загинув, я був сам не свій… 

Сашко завжди казав іншим хлопцям: «Ми витримаємо, ми сильні, ми зможемо…» Хоча йому було дуже важко. Коли мене забрала евакуація, я віддав йому свого кулемета… Тому що я знаю, що їх було мало, вони були потрібні. І після загибелі Сашка, мені повернули мій кулемет… Він був у його крові… Це було важко… Але я запам’ятаю його воїном. Він був вірним, справжнім командиром»


Микола Потоцький, «Graf», бойовий побратим:

«З Сашком я був в одному взводі з самого початку війни, в зводі Мартина (командир теж загинув в Дементіївці). Сашка виділявся своєю життєрадісністю і своєрідним гумором, який інколи не усі адекватно сприймали, але мені він подобався…  Я сам люблю чорний гумор, самокритику. Тут ми були з Сашкою в одній темі. Сашка один дозволяв собі підколи в сторону командира, і той не ображався. Веселий рудий побратим, який часто розбавляв сірі думки про війну —  таким його бачили усі, і я в тому числі, поки не потрапив безпосередньо до нього у відділення, — розповідає Микола. —  Так як я уже був учасником АТО, як і Сашка, я бачив війну і життя трохи в іншому спектрі, ніж наші новенькі, які іще не нюхали пороху, які, як ті молоді півні, пижилися одні перед одними, і не маючи куди подіти запал, рвалися в бій, можна сказати голіруч, без належної підготовки і взагалі без жодного досвіду. Командир Мартин їх стримував, але цим же ж доводив до різних негативних розмов за спиною.

Рижика відділення було більш спокійне, там були усі більш спокійні, старші, а моє — самим молодим і бунтівним, я уже просто називав їх дитячим садком, на що хлопці, звісно, ображалися. І коли виникла потреба підсилити відділення Рижика кимось з наших, то, звісно, відправили мене, до чого Сашка віднісся з опаскою. Пам’ятаю, як відійшов порозмовляти зі мною, попросив не «тролити» його хлопців…. Це було в перші дні нашого перебування в Дементіїці, а за місяць боїв ми уже були хорошими друзями».

Дементіївка стала найбільшим викликом, випробовуванням, яке пройшов цей підрозділ. На жаль, Рижику не вистачило одного дня, а може і кількох годин, щоб вийти звідти…

«Для всіх Рижик був прикладом і взірцем хорошого настрою, сміливості, і безтурботності. Історій з ним було багато, всі повні військового гумору, але не усі стануть зрозумілими для цивільних людей, це лиш ті, хто був разом, ті зрозуміють», — каже Graf.

Усім Саша запам’ятався своїм почуттям гумору…

Йому дуже шкода, що не попрощався в останній день, коли бачились. Сашко сказав, що він, як командир, поїде самий останній.

«Незадовго до дня, коли Сашко загинув, він мав можливість побувати в Харкові, «їздив» за продуктами і БК, разом з тим заскочив в барбершоп, пам’ятаю, як запитував усіх чи красивий тепер, з новою зачіскою і бородою …», — згадує Микола.

До речі, всі побратими підмічають, що Рудий дуже любив тварин і опікувався усією «живністю», яку бачили біля позицій:

«В селі де ми були, було багато покинутих тварин, кролі, кози, кури, гуси, коти, собаки…. Усі були під «покровітєльством» нашого Рижого, хоч ми ніколи не ображали тварин, навпаки підгодовували їх… Сашка хотів забрати з собою на “велику землю” руде кошеня, його потім таки забрали, наші хлопці».


Олександр Костюк, боєць 130-ї Окремої Бригади Територіальної Оборони м. Києва

Олександр познайомився з Сашком «Рижим» в Харківській області.

«Він мені здався веселим, цікавим, можливо, легковажним… Навчалися разом літати дроном. Я передавав йому свій досвід. Перші тижні були плюс-мінус спокійні. Ми ходили на бойові вилети, виконували невеликі задачі в Дементіївці. Рижий знав, що я можу виконувати певні задачі, особливо вночі. Тож він давав мені певні завдання, пов’язані з тепловізором — розміщення людей, прикриття флангів. Ми з ним це обговорювали, він приймав рішення. І тоді він виріс в моїх очах як командир, і як людина. Але коли почалися активні штурми, все сильно змінилося. Ми потрапили в напівоточення. Росіяни заходили танками, ДРГ та штурмовими групами…Було багато «двохсотих» та поранених, Рижий їх евакуйовував, він сам врятував кількох людей, я точно про це знаю», — каже Олександр Костюк.

Він згадує, як в один вечір Олександр прийшов на пункт евакуації дуже сумним, у нього тремтіли пальці на руках, йому було дуже важко, це було помітно.

«Він дуже переживав за людей. І не тільки за своїх, але і за суміжні підрозділи. І коли нас уже мали змінити, коли ми вже передали позиції, він ходив разом з ними, розповідав найменші дрібниці, звідки можуть полізти кац@@и… Ми виходили по 4-6 людей за один раз. І я вийшов на день раніше нього… Вихід був можливим лише коли ніч змінював ранок, коли переставали літати «Орлани», і лише по одній дорозі… І коли я вийшов, я написав йому зранку, що не буду пити холодне пиво без нього… Ми мріяли поїхати в Харків і просто випити холодного пива… В той день після обіду я дізнався, що він загинув. Загинув, перевіряючи, чому суміжний підрозділ не виходив на зв’язок. Це взагалі не була його задача, але він переживав за людей…», — розповідає військовий.


Анастасія Теплякова, волонтерка

З Сашею Ніжніковським познайомилася на одному з поетичних вечорів. Потім його мобілізували в АТО. Потім — повномасштабка…  

«Збирали їхньому підрозділу на коптер… Він назвав його «Чортеня»… «Підігнали» підрозділу бусик. Від їхньої попередньої машини залишився тільки обгорілий каркас… В Дементіївці був ад. Росіяни навіть пускали по ним «Горинича» — систему з розмінування. Ми списувалися постійно. Потрібні були турнікети, перев’язки… Обстріли були шалені. Сашко бинтував, витягав усіх… Він майже не спав», — розповідає Анастасія.

Вона знайшла турнікети, перев’язки і передала хлопцям чергову свою волонтерську посилку… Але Саша вже не встиг її отримати…

«Мені здавалося, що саме такий, як він, він має дожити до кінця, тому що про таких знімають кіно. Але життя, на жаль, це не кіно… ».

Хлопці передали Насті годинник Сашка. В ніч перед похороном він задзвонив рано вранці. Як потім пояснювали побратими, це був будильник, щоб іти в розвідку… Цей годинник, разом з віршем побратима на псевдо Бєлка, написаним на прапорі, передали в музей «Літературне Придніпров’я». Сестра Юлія Яніна підготувала до друку збірку віршів Олександра Ніжніковського… Вже в цьому році Олександру присвоїли орден «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

Авторка статті — Тетяна Волкова.

Exit mobile version