Дев’ять павлоградських рятувальників 37-ї пожежно-рятувальної частини нещодавно повернулись із Слов’янська. 24 дні вони очищали місто від наслідків військових дій. Про те, що побачили, що вразило, як допомагали місцевому населенню розповіли журналістам.
– Ми працювали у складі зведеного загону рятувальників Дніпропетровської області. Основне наше завдання полягало у допомозі населенню м. Слов’янська – розбір конструкцій, завалів, розбір дотів, блокпостів, котрі залишились після найманців та моральна допомога місцевому населенню. Спочатку працювали сапери, знімали розтяжки на дотах, знешкоджували боєприпаси, залишені сепаратистами , а потім уже після інструктажу , до роботи приступали ми. Були із нами також піротехніки, водолазна служба, альпіністи. Піротехніки були зі всієї України. Роботу виконували різну – за допомогою спеціального інструменту, котрий возили із собою, обрізали плити, балкони, тобто все, що могло травмувати людей. Розчищали дороги, прибирали повалені дерева.
Разом із нами почали працювати і енергетики, служби газу, водопостачання. І десь упродовж 10 днів поступово життєзабезпечення міста почало повертатись. Із населенням також працювали психологи МНС, котрі приїхали із Києва. Всього 100 психологів.
– Перші враження від побаченого
– Коли ми туди приїхали , то побачили страшну картину. Моторошно трохи було від побаченого. Місто було безлюдним. Зруйновані будинки, кругом обірвані електродроти, повалені дерева, завали від руйнувань , висять дроти від тролейбусів, жоден магазин не працює. В місті не було ні світла, ні води, ні газу. Люди жили в повній ізоляції – ні телебачення, ні радіо. Чимало людей жили у підвалах, у бомбосховищах. Фарбою були позначені стрілочки де знаходиться підвал чи інше сховище. Практично на кожному перехресті – доти, барикади, блокпости, глибокі окопи, підземелля. Причому , зроблені потужно, зі знанням справи. Окопи найманці заставляти копати і місцеве населення. Позалишали терористи після себе і багато зброї, боєприпасів, вибухівки.
– В місті залишилось чоловік 500. Це із 150 – тисячного Слов’янська. Повиїжджали всі, кому було куди їхати і хто молодший. Було таке, що людина тільки поїхали із міста, а наступного дня у її квартиру потрапив снаряд. Більше всього руйнувань зазнав приватний сектор, прилеглий до Слов’янська. Зокрема, в селищі Семенівка практично не залишилось жодного цілого будинку. В самому Слов’янську постраждали близько 30% багатоповерхівок . В основному, всі будинки зазнали часткових руйнувань. Видно, бомбили, скоріш за все, мінометом. У місті будинки переважно цегляні, це трохи рятувало ситуацію, бо якби це були панельні будинки, то було б гірше. Вони могли б просто скластись, як «картонні будиночки». Зруйновані навчальні заклади, адміністративні приміщення, лікарні. Це ті приміщення, де терористи облаштовували свої штаби, місця постійного перебування. Все це ми очищували, прибирали. Розчищали дороги, прибирали повалені дерева.
– Що найбільше вразило за час перебування у Слов’янську?
– Ми коли перший день приїхали, міська площа була пуста. На стовпі висів репродуктор і звідти доносилась ретромузика . Видно намагались, хоч у такий спосіб, трохи підняти людям настрій. Це було єдине місце, де була електрика. На стовпі було прикріплено повно розеток, переносок. Люди заряджали там свої мобілки. І один чоловік голився прямо на площі. Ця картина мене вразила. Людина навіть прийшла до стовпа , аби поголитись.
– Дико було бачити дитячий майданчик, порослий бур’яном. У місті дітей взагалі не було. Дитячі гойдалки пронизані осколками.
– Мене вразило те, що люди коли тікали із міста, то у приватному секторі залишали відкриті навстіж двері, вікна, гаражі, ворота. Все повністю.… Це було незвично. Виявляється, люди навмисно все відкривали, щоб ніхто не ламав двері , не вибивав вікна , бо кажуть, що всерівно мародери намагались би пробратись у житло. А так, кому що треба, нехай приходять і забирають.
– Коли ми прибирали завали у одній зі шкіл, то дуже вразив напис на класній дошці – дитячою рукою крейдою було написано : «Мы выжили! Ура!»
– Був ще один цікавий випадок. Сапери знешкодили старий снаряд часів війни. І , як виявилось , то був агітснаряд, із котрого посипались листівки : «Обращение Русского Комитета к бойцам и командирам Красной Армии и всему Русскому народу и другим народам Советского Союза», в котрих, за іронією долі, до речі , закликали до створення нової Росії. (Новоросії).
– В одному місці побачили «розстріляного Шевченка». Сепаратисти повісили портрет Кобзаря і стріляли в нього.
– Як сприйняло вас місцеве населення ?
– Спочатку нас сприйняли за вояків. Адже всі в однаковій формі. Вони не розрізняли хто є хто. Хто свій, а хто чужий. І як себе вести не розуміли. А потім уже зрозуміли, що ми приїхали не воювати, а допомогти людям, то раділи із того, що є такі служби, котрі в такій ситуації намагаються їм допомогти. Коли ми звідти їхали, то місцеве населення просили, аби ми залишились, бо з нами вони відчували себе захищеними.
– Як люди жили в таких умовах, без їжі, води?
– Дуже добре працювали волонтери. Привозили продукти, воду , одяг. Ми ж в центрі міста організували для людей можливість помитись. В армійському автомобілі установили душ і люди туди приходили, аби помитись. Адже вони два місяці жили без води. Поки там були терористи, води в місті не було. Коли ми приїхали, то водонапірна станція в місті була замінована. Наші сапери її розмінували. Кормили людей у міськвиконкомі. Там була їдальня. І для людей готували їжу із волонтерських продуктів. На площі роздавали гуманітарну допомогу.
– Як був облаштований ваш побут? Де жили 24 дні, харчувались?
– Жили ми там при місцевій пожежній частині, до речі теж 37-ма. Жили в польових умовах – в наметах. Харчування було нормальне. Їжу готували собі самі. У нас був намет для відпочинку, намет- їдальня, намет – душ. Робота була дуже напружена і морально теж. Працювали за шестиденним графіком. Один день відпочивали. Зранку керівництво ставить завдання і ми його виконуємо . І аби трохи дати нам можливість відволіктись, нас возили на екскурсію в Слов’яногірськ. Їздили також і на Солоне озеро. І навіть встигли скупатись там.
– – Як виглядав Слов’янськ, коли ви звідти повертались ?
– Зараз місто трохи ожило, люди стали повертатись до свого житла , наводять теж порядки. Військовий патруль Київського батальйону патрулює все місто. Ситуація виглядає стабільною. Щодо настрою людей, то місто розділене на два табори. Є ті, хто підтримує українських бійців, а є й ті, хто до цього часу симпатизує сепаратистам. Але і ті, і ті хочуть миру.
– Чи поїдемо іще ? Як вирішить керівництво. Буде потрібно – поїдемо. Адже військові дії іще тривають.
Фото Сергія Натарова
