Історія родини Литвин розпочалася у 1988 році на Павлоградській станції екстреної медичної допомоги.
19-річна Людмила після закінчення Дніпропетровського медичного училища прийшла працювати виїзним фельдшером. 24-річний Юрій уже рік працював водієм санітарного автомобіля.
Симпатія виникла майже миттєво. Вони часто працювали в одній бригаді, разом виїжджали на виклики, підтримували одне одного у складних ситуаціях і поступово зрозуміли, що їх поєднала не лише професія.
Цю історію розповіли у Дніпропетровському обласному центрі екстреної медицини.
«Одного разу доля підготувала для них особливе випробування. Під час виклику бригада приймала пологи. На світ з’явився здоровий хлопчик, а для молодих фахівців екстренки перший крик немовляти став справжнім благословенням. Відтоді вони з теплотою згадують того малюка, якого жартома називають своїм «хрещеником долі», адже саме їм першими довелося зустріти його в цьому світі. Після такого екстриму Юрій і Людмила вирішили: це знак. Відкладати щастя не варто. У 1990 році вони одружилися. Відтоді минуло вже понад 35 років, але їхня любов, взаємна повага та турбота залишаються такими ж міцними. На змінах вони завжди підтримують одне одного. А от додому роботу намагаються не приносити. Кажуть, що для гармонії важливо вміти перемикатися, відпочивати й знаходити час для себе та родини», — розповідають в обласному центрі.
Для Юрія санітарний автомобіль давно став другим домом. Майже все своє професійне життя він провів за кермом «швидкої». Людмила жартує, що чоловік настільки тонко відчуває техніку, що будь-яку неполадку в двигуні може діагностувати через фонендоскоп. Та останні роки додали тривог. Людмила зізнається, що найбільше хвилюється за чоловіка, коли він виїжджає на місця ворожих атак. Сирени стискають серце, а думки лише про одне — щоб повернувся живим і неушкодженим.
Саме тому особливого значення для подружжя набули прості радощі життя. Справжньою розрадою для них стала дача. На своїх шести сотках вони вирощують дерева та городину. А особлива гордість Людмили — квіти. Вона доглядає їх із любов’ю, а вони щороку дякують їй пишним і яскравим цвітінням.
Сьогодні родина Литвин продовжує тримати медичний стрій Павлоградщини. Вони щодня рятують життя, але мають свою велику заповітну мрію. Подружжя понад усе чекає на Перемогу. Вони мріють знову, як у мирні часи, зібрати валізи та вирушити до українського Криму. З особливим теплом у серці згадують ті щасливі подорожі й непохитно вірять: одного дня обов’язково повернуться туди знову.
