У руках павлоградської мисткині Людмили Доценко холодний метал перетворюється на мистецтво. Гільзи, які ще вчора були символом смерті, сьогодні розквітають яскравими квітами петриківського розпису.
Це її спосіб говорити про силу життя, культуру та незламність України.
Подружжя з Павлограда Людмила Доценко та Станіслав Герасименко перетворюють військові гільзи-трофеї на вироби мистецтва.
Людмила розповідає: за освітою вона архітектор, колись працювала художником-оформлювачем, згодом захопилася петриківським розписом і сама опанувала це мистецтво.
Коли почалася повномасштабна війна, Людмила спробувала себе у незвичному для неї напрямку: почала розмальовувати військові гільзи, тубуси з-під танкових снарядів, «Джевелінів» та «Хаймарсів», а також шоломи.
Усе це для Людмили привозять волонтери і побратими її чоловіка. Саме вони і підштовхнули мисткиню у 2022 році до створення таких незвичних витворів мистецтва.
«Одного разу до мене приїхала волонтерка Альона Біла з Дніпра. Вона привезла невелику розписану гільзу і спитала мене, чи зможу я розписувати такі девайси?, — розповідає Людмила. — Вона залишила мені пусту гільзу, щоб я її розмалювала, і сказала, що за тиждень приїде по неї. На мої заперечення Альона відповіла: «Так бери і вчись!». Я сіла, подивилася і спробувала. Моя перша робота вийшла 12 червня 2022 року».
Людмила каже, що перша робота була не зовсім вдалою, але волонтери з Дніпра, що привезли гільзу, підтримали мисткиню, завдяки чому Людмила повірила у себе та почала створювати нові роботи, які наразі вражають своєю красою та майстерністю. Із предметів, які несуть смерть, Людмилі вдається створити щось живе, тепле, українське.
Тоді, у 2022-му, в Україні створювали подібні роботи лише 5 майстрів, наразі їхня кількість перевищує 700.
На сьогодні Людмила розмалювала вже понад 441 роботу: це гільзи, тубуси та шоломи. Роботи подружжя, а їх нині 581, можна побачити в адміністративних будівлях, музеях, військових шпиталях, приватних колекціях відомих українців: Валерія Залужного, генерала Марченка, Петра Порошенка, Оксани Білозір, Ади Роговцевої, Бориса Барського та інших.
Витвори Людмили відомі далеко за межами України. Їхня георафія вражає: США, Австралія, Польща, Панама, Німеччина, Франція, Великобританія, Естонія, Норвегія, Румунія, Африка та інші. Два тубуси перебувають в Міжнародному Суді в Гаазі у Нідерландах. Ще один тубус незабаром передадуть канцлеру Німеччини.
Часто роботи Людмили продають з аукціонів, а на кошти, отримані за них, закуповують необхідне для Збройних Сил України.
Людмила каже: у кожну свою роботу ми вкладаємо душу, тому кожний витвір не схожий на інший і є унікальним.
Зазвичай жінка працює над своїми роботами вночі. Каже, що у цей час їй найбільш спокійно, ніхто не відволікає та є натхнення. Під час розпису робіт, навіть коли ворог завдає шахедних та ракетних ударів по місту, Людмила знаходить у собі сили, щоб продовжувати працювати.
На одну роботу йде від 2 годин до 2 днів, у залежності від предмету, який вона розмальовує: на невелику гільзу часу йде набагато менше, аніж на великий тубус.
Головний помічник Людмили — її чоловік, який підтримує дружину у всьому. Колишній військовослужбовець 93 ОМБ «Холодний Яр», а нині ветеран війни, Стас Герасименко не лише допомагає Людмилі у її мистецькій діяльності, а й сам займається творчістю. Чоловік переніс важкі хвороби, але він також малює, зокрема розмальовує армійські фляги, а також реставрує ікони.
Разом з дружиною Стас представив свої роботи у «Будинку воїна» у Львові, у Музії АТО в Дніпрі, в Ізраїлі — усі вони викликали велике захоплення.
Людмила та Стас активно займаються волонтерською діяльністю, постійно допомагають військовим, адже вважають, що надійний тил — це одна з головних складових перемоги. Подружжя має численні нагороди: від подяк та грамот до медалей та орденів.
Людмила каже: вона мріє, щоб після перемоги уся Україна була розписана орнаментами квітів. А у післявоєнних планах мисткині — розпис храма.
«Я не є майстром петриківського розпису. Але я намагалася зробити все, щоб цьому навчитися, тому зробимо свій стиль — Павлоградський. Я вважаю, що кожна людина щось уміє, має дарування. Немає людей, які нічого не вміють робити. Ось я хочу навчитися малювати — і я буду малювати. Головне: бажання. І багато працювати. Як говорить мій чоловік: «Старання і вміння змінює кожного!», — каже Людмила.
Ці роботи — нагадування, що навіть у найтемніші часи ми здатні творити світло. Там, де був постріл, тепер розквітає квітка. І це найсильніша відповідь на війну.
Авторка — Ольга Черненко
